Доля

Народилась, де Тарас Шевченко
Малим писав свої вірші,
І хату, ту убогу і низеньку,
Не викреслю ніколи із душі.

Навчаючись, ходила я стежками
В селі, де малював Тарас,
В моєму серці «Катерина»
Відгукнеться і ще не раз.

Та доля, доля жартома
В мені з’єднала дві частини,
Черкащину – ту рідну сторону,
І мальовничу Харківщину.

Село, шкільне подвір’я, школа,
Щасливий гомін дітвори
Тут серед книг, дітей я знову
В дитинство повернулась назавжди.

Бібліотека, інтернет-бібліотека,
Книга плюс електронний вік,
Поєднуються разом немов сонети
В єдиний інформаційний потік.

Навчаючись сама, навчаю я дитину,
І вчителю пораду дам, допоможу,
Оформити куточок, стенд, вітрину
Комп’ютеру я також дам ладу.

Та мабуть так судилося мені в житті,
Працюючи в шкільній бібліотеці,
Любов до книги передати Читачу,
Але душі тепло віддати «Кобзареві».

Біль душі

Весна. Усе буяє пишним цвітом,
Підсніжник з проліском цвіте,
А в небі сонечко привітне
Немов не гріє, а пече.

Та раптом вітер налетів,
Урвавсь мені у коси
І з силою пройшовся навкруги,
Немов навіював біди.

Вночі дитини чути плач,
Й худоба заревіла,
Собака, мов малий пугач,
Біду здаля відчула.

І чорний ворон каркнув на городі,
І журавель відвів обпалене крило,
Не знали ми, що атом на порозі,
Прийшов назавжди у моє село.

Приніс з собою страшні ці години,
І плач дітей, і горе матерям,
І смерть пожежників у ті хвилини,
Печаль і сльози у серця.

Та журавлі вертаючись в Чорнобиль,
Надію мають, як і ми,
Що атом буде, тільки мирним
І не повториться біди.

Як хочеться усе зібрати
В один міцний кулак
І як надійніше сховати,
Навіки горе від внучат.

А нашій владі так сказати:
- Ми ще живі і далі будем жити,
Наперекір усім стражданням
Свій біль Чорнобиля носити!

Зі спогадів

З дитинства, в спогадах моїх,
І в сни приходить так частенько,
Маленька хата у садку
Де народивсь Тарас Шевченко.

Там піч, великий стіл і лави,
Колиска, де Тараса сестри колисали,
На покутті у рушниках ікони,
Долівка, а на ній любисток і духмяні трави.

І скільки сходжено доріг
Тарасом на чужині,
Та повертатись завжди міг
На рідну він Вкраїну.

Де у вишневому садку
Стоїть його хатина,
Де запах м’яти й чебрецю
Ми відчуваємо й понині.

І серце крається від болю,
За ту тяжкую його долю,

За ту убогую хатину,

За нашу неньку Україну.

Кiлькiсть переглядiв: 476